Дав Бог людині молодість, безсмертя, і сказав: «Живи, працюй, будь володарем Землі». Минув час. Прийшов Бог поглянути, як Живе людина. Дивиться: над ставочком хатка чепурна, садочком вишневим обсаджена, за нею на ниві хліб золотий колоситься. Чоловік у полі працює, а Дружина йому обід несе. І побачив Бог в очах у чоловіка дивне світло.

—  Що це в очах у тебе, людино?

—  Любов.

—  Віддай її мені. Що хочеш проси за неї.

—  Не можу. Вона мені за всі твої дарунки дорожча.

Обурився Бог.

- Коли так,— каже,- - то будеш ти мені віддавати свою молодість і старітимеш з кожним днем.

Через деякий час повернувся вдруге. Бачить: сидять чоловік здру, жилою біля хати і колиска коло них. І дивляться вони то на колиску, у вічі одне одному. А в погляді — те саме незбагненне сяйво, тільки ще сильніше, іде яскравіше.

- Он як! Тоді заберу я в тебе найцінніше — безсмертя, і нехай кожна мить по краплині гасить твоє життя.

Втретє прийшов Бог до людини. Дивиться, сидить самотній згорблений дідусь, а в очах його світло таке ж непереможне і м'яке, і водночас нове.

- Що це в очах у тебе, людино?

— Це — пам'ять.

— Вибач,— мовив Бог,— тепер я бачу, що твоя любов цінніша за молодість і безсмертя