"Став школярем — став "дорослим"", — говорять багато батьків.

Але ж якщо замислитися, йому-бо лишень 6—7 років. Не така вже й дорослість. Просто додалося в житті відповідальності, а безтурботності і спонтанності поменшало. Життя тепер йде за суворим режимом.

Добре, якщо дитина з дитинства до цього привчена. На довгі 11 років час маленької людини розділений на 45-хвилинні уроки та 15-хвилинні перерви. Від дитини вимагається сидіти тихо і стримано, тому їй так дуже хочеться побігати і попустувати.

Перший раз у перший клас — це, звичайно ж, велика і радісна подія. Але в житті дитини це ще й колосальний стрес, особливо якщо вона не ходила у дитячий садочок. Навіть найсміливіша дитина відчуватиме хвилювання від того нового, що входить у її життя, тривогу від невідомості, яку несе оце нове життя, радісне збудження від переходу в новий статус — більш дорослої і самостійної людини.

У життя школяра входять не тільки розклад, а й необхідність займатися тим, що потрібно, а не тільки тим, що ціка¬во. І батькам, і вчителю важливо знати: треба організувати життя школяра так, щоб завжди залишався час на нього са¬мого, на його власні бажання, хоч якими безглуздими вони здавалися б дорослим (гратися в машинки чи ляльки, читати, розфарбовувати).

Дітей, які сприймали б на¬вчання в школі як радісне і за¬хоплююче заняття, — одиниці. Майже для всіх школа — це пра¬ця, робота, яка вимагає чималих затрат і відмов від чогось, що по¬добається.
Дивно, але факт: ми, дорослі, повертаючись зі своєї роботи, вважаємо, що відпочинок ми за¬робили і можемо подивитися те¬левізор (значно безглуздіше заняття, ніж гра, слухання музики чи розмови дітей по телефону), а дитина, відсидівши у школі шість уроків, сходивши на музику і на плавання (де їй знову-таки дово¬дилося слухатися тренера чи вчи¬теля), на нашу дорослу думку, від¬починку не заслужила, особливо якщо ще не зробила уроки.

Дитині необхідно відпочи¬вати, тим більше в початковій школі. Звичайно, природа дала їй величезний ресурс, і вона може витримати майже будь-яке на¬вантаження. Але якою ціною? Ціною свого здоров'я. За даними Міністерства охорони здоров'я, до закінчення школи більшість її випускників уже має букет хронічних захворювань. Здоро¬ва дитина в 11-му класі — велика рідкість. А здорового відмінника можна записати в Червону книгу як зникаючий вид.

Зі школярем відбувається і таке важ¬ливе психологічне явище: його почина¬ють оцінювати сторонні. Коли він був малюком, його оцінювали в основному тільки мама і тато. Дитина звикла до того, якою їй треба бути, щоб мама не кричала, а тато похвалив. У школі її по¬чинають оцінювати інші, "чужі" люди. І оцінювати дуже конкретно — у цифрах. Оскільки очевидно, що діти — різні, а шкільна програма — одна на всіх, то точно станеться так, що якась дитина абсолютно не відповідатиме тим чи ін¬шим вимогам програми й одержуватиме погані оцінки. Цю шкільну неминучість часто не хочуть прийняти ні батьки, ні вчителі, ні згодом діти. Шкільна оцінка абсолютно необґрунтовано стає такою значимою, що за нею дуже часто губить¬ся сама дитина. Одержавши "два" з ма¬тематики і відповідну реакцію дорослих, дитина часто починає почуватися поганою. Не просто тому, що погано написала контрольну, а поганою остаточно і безповоротно.
Відчуття власної „поганості” переносити дуже важко, дитина намагається бути кращою. Але хоч яким би був подальший результат, вона опиняється в пастці. Від старання виправитися вона починає хвилюватися, тривожиться і знову робить багато помилок, навіть якщо знає матеріал. Вона знову одер¬жує погану оцінку й осо¬бливу реакцію дорослих, остаточно почувається "поганою" і недостойною.

Якщо їй вдається справи¬тися з тривогою, одержати хорошу оцінку і після цього схвальну реакцію, дитина може почуватися хорошою.
Але хорошою з умовою, котру тепер треба завжди виконувати, інакше тебе не вважатимуть хорошою, а значить — не любитимуть. У результаті, як ми вже знаємо, дитина звикає орі¬єнтуватися в усьому на зовнішню оцінку, хоч хто і в чому б її оцінював. Вона стає залежною і невільною, її самооцінка зни¬жується, впевненість у собі зникає, бажання вчитися вмирає оста¬точно.

Школа – тяжка повинність?

Якщо першоклас¬ник у свій перший день іде до школи з перед¬чуттям майбутнього дива, з великим інтере¬сом до нового шкільного життя, то вже через кілька тижнів він розуміє, що таке школа: багато неприємного старання, дивних і жор¬стких правил, осуду, критики і насильства над його особистістю. Щоденний похід сприймається ним як тяжка повинність. Зникає мотивація, інтерес до навчання. На жаль, дуже багато таких дітей і багато таких шкіл. Але є й інші навчальні заклади, й інші діти, які йдуть туди з радістю, бо їхня школа — це те місце, де їм по-справжньому цікаво. Хотілося б, щоб це було повсюдно, але... надто від багатьох факторів усе за лежить.

ЧИМ МОЖУТЬ ДОПОМОГТИ БАТЬКИ СВОЄМУ ШКОЛЯРЕВІ?

• Знайти школу і першого вчителя для якого важливі самі діти, а не тільки шкільна програма. Хороший учитель розуміє, як дати флегматичній дитині трохи більше часу, що краще дати надто активній дитині порухатися, ніж змушувати її сидіти смирно і яке дати завдання обдарованій і швидкій, щоб вона не нудьгувала і не відволікала інших. Якщо вам говорять: їх майже сорок чоловік, а я одна ( тому їхнє головне завдання — мене слухатися), замисліться. Талановитий учитель усвідомлює просту істину: діти різні і, як мінімум, з цим так чи інакше доведеться мати справу, а як максимум – це чудово. Якщо ви віддаєте дитину до школи в 6 років, зверніть увагу на режим дня, чи є в цій школі можливість для ден¬ного сну (відпочинку), чи знаходяться молодші класи в окремому крилі. Урок у шестиліток повинен тривати 30—35 хви¬лин, а не 45, адже вони набагато швидше стомлюються.

• Рука готова до письма тільки в 7 ро¬ків через фізіологічні особливості роз¬витку. Замість критики за криві букви першокласники гостро потребують по¬хвали і підтримки. Як зміцнити руку? Більше ліпити з пластиліну, тіста, гли¬ни.

• Примус — ворог навчання. Цікаве запам'ятовується легко і надовго.

• Дуже важливо батькам (бабусям, дідусям).і самим дітям усвідомити, що двійка — це прикро, але не смертельно. Шкільні оцінки дуже часто оцінюють не нас самих і навіть не наші знання, а нашу здатність показувати вузький спектр знань у навчальній ситуації. По суті — наше вміння відповідати на запити освітньої системи. Кожен із вас знає не одну історію про те, як трієчники і двієч¬ники вашого класу ставали успішними і відомими людьми у своїй професії. Отож двійка говорить про те, що дитині важ¬ко сприймати щось зі шкільних вимог. І найкраще, якщо вдасться розібратися, що ж саме дитині дається важко і допо¬могти їй у цьому.

• Навчитися помилятися. Дозволяти помилятися дитині, щоб у неї не виникало відчуття її тотальної "поганості". Для цього батькам непогано б самим уміти визнавати свої помилки. Це вдається, якщо ми знаємо, що наші помилки — не ми самі, що помилка — це наша невда¬ла дія чи рішення. Але ко¬жен із нас при цьому може залишатися таким, яким він є — достатньо хоро¬шим, яким створила при¬рода. Природа не народжує лиходіїв і негідників, вони стають такими, бо колись вони самі і багато хто на¬вколо почали вважати їх саме лиходіями і негідни¬ками. Помилка, невдача, провал — лише маленька частина життя людини. Але не вона сама.

• Бути на боці дитини. Бути на боці дитини — не значить заохочувати її ви¬тівки чи потурати її грубо¬сті. Це запитати себе: "Що відбулося? Як це сталося саме з нею? Що не так у її шкільному чи внутрішньо¬му житті? Як допомогти їй уникнути нових неприєм¬ностей і конфліктів?"
Коли батьки сліпо вірять скаргам на своє чадо, не вдаючись у подробиці ("він змусив мене червоніти!"), дитина відчуває самотність, без¬захисність, почувається зрадженою найближчими людьми.

• Розуміти, що у шко¬ляра в житті повинна бути присутня радість. Якщо не вдається одержувати її в школі, то було б непогано, якби ви дозволяли дитині організовувати її самій. Здорова дитина здатна забезпечити себе заняттям, у яко¬му вся її істота відпочивала б і наповню¬валася новою силою. Ця сила їй потрібна для того, щоб було легше займатися як тим, що подобається і вимагає зусиль, так і тим, що не подобається і вимагає колосальних психологічних затрат. Іде¬ально, звичайно, якби дитина (як і ви самі) одержувала багато задоволення від будь-якої справи, якою займається.

ЯК ОТО – БУТИ ШКОЛЯРЕМ

Спробуймо відчути ситуацію, побувавши на місці першокласника:

Я дізнався, що стану школярем! Це значить, що в мене буде портфель, у ньому буде багато зошитів, ручок і всілякої цікавої всячини. Я буду ходити до школи і вчитися — займатися серйозною справою. Я пишаюся, адже я вже такий дорослий. Мені здається, що в школі мені буде дуже цікаво, вчителька розповідатиме багато нового, а я буду старатися одержувати п'ятірки. Тоді мама і тато будуть мною пишатися.
Першого дня я пішов до школи з радістю, хоча й хвилювався трохи. Мама хвилювалася теж, і я зрозумів, що все серйозно. Цього дня мені багато про що довелося дізнатися: про нашу вчительку, наш клас, дітей із нашого класу, познайомитися зі своїм сусідом по парті, запам’ятати, де їдальня, а де спортзал. Тому я дуже стомився і на всі запитання дорослих: "Ну, як твій перший день у школі?" -
Відповідав про всяк випадок: "Усе добре", але насправді я ще не дуже зрозумів, добре там чи ні.
Потім, звичайно, з'ясувалося, що в цій школі не все так просто. На уроці розповідають не завжди про цікаве, а намагатися слухати, якщо нудно, дуже важко, відразу хочеться зайнятися чимось цікавішим, а коли відволікаєшся, одержуєш зауваження. Одержувати зауваження - дуже неприємно, особливо — якщо в щоденник. Неприємно ще тому, що все це несправедливо — я ж відволікаюся не тому, що я поганий, а просто мені дуже нудно! Коли ж це все закінчується і починається перерва, з'ясовується, що не можна бігати. Що робити тоді, незрозуміло, бо бігати хочеться найбільше, я ж 45 хвилин так дуже старався! Добре ще, коли потім почнеться улюблений урок - тоді хоча б цікаво і сидіти смирно не так важко, і урок минає швидко.
Нарешті свобода! Уроки закінчилися, можна бігти додому і насолодитися життям: погуляти в дворі, посидіти за комп'ютером, з Васьком зустрітися. Але мама говорить: спочатку уроки! І знову сидіти, писати, робити все те, чого я так не люблю. Якби ви знали, як іноді це не хочеться робити! Тоді я годинами не можу зосередитися, сиджу, про щось мрію. Приходить мама і сердиться на мене за те, що
я нічого не зробив. Але я ж стараюся, просто нудно дуже. І що тоді в цьому хорошого — бути школярем? Якщо майже весь час нудно.

А життя ж навколо таке цікаве, а я в цій школі сиди, після школи сиди, тато ще хоче записати мене в секцію плавання, а мама — до музичної школи. А жити коли?"